14 жовтня - День Покрови Божої Матері, День козацтва, День захисника України 

         Історія кожного народу має свої символи й атрибути.  Народними символами України є славні сторінки козаччини.  Сьогодні ми на одну мить, перенесемося в далеке минуле нашої України і помандруємо козацькими стежками.   У літописі українських земель є славний період козаччини, який тривав майже 300 років. Козацтво стало організованою військовою силою, яка боронила наші землі від нападів турків і татар, а також від польських та московських колонізаторів. Козаки були сміливими, дисциплінованими, витривалими, гордими і вільними людьми. 

     Вважають, що слово козак походить від слова “коза”. Козаки були спритні, як кози, вдягалися в казячі кожухи. Можливо, слово “кайзак” , що означає “вільний чоловік”. В запорозьких козаків було 265 островів. Найбільший острів називався Січ. Там козаки жили постійно; вчилися військової справи, готувалися до воєнних походів.

     Посередині Січі стояла церква Святої Покрови знадвору дуже скромна, а всередині повна золота і срібла. Частину своєї здобичі призначали на церкву і купували щороку нові ікони. Січчю командував кошовий, його всі називали батьком. До військової старшини належали ще військовий суддя і писар. 

     

    Козаки мали свої звичаї. Хто хотів стати козаком, мусив наперед служити 3 роки у старшого козака. Коли навчався від того козака орудувати зброєю й набував спритності у битвах, ставав справжнім козаком і діставав зброю: рушницю, спис, луки і стріли.  Козаки одягалися просто: в грубу сорочку в довгий плащ без рукавів. За широким поясом носили пістолі і люльки, через плече носили торбинку з харчами, а до пояса на ремінець прив’язували ще й порохівницю з порохом. Голови голили… Та ще й таку моду мали: чуприну носили, та таку, що на вухо намотували. 

  Кожен, хто мріє стати козаком, повинен знати і виконувати заповіді козаків. 

Це все було. Це наша історія. Але сьогодні твориться історія, учасниками якої є ми самі. І від кожного з нас залежить доля нашої Батьківщини. Цвіт нашої нації стоїть за нашу Батьківщину, за всіх нас, за наше майбутнє!

Відеопрезентація "Оборонці рідної землі" 

9 жовтня - 135-річний ювілей Іванни Блажкевич 

      Іванна Омелянівна була українською патріоткою. Її завжди оточували кращі представники української інтелігенції, письменники, хоч сама мала родинне коріння серед польської шляхти.

  Народилася 9 жовтня 1886 року в с. Денисові Козівського району. Закінчила екстерном Львівську учительську семінарію 1920 р. Тривалий період працювала вчителькою і вихователькою дитячих садків у галицьких селах, вела активну громадську роботу серед жінок і молоді. 1938 року була важко пацифікована польськими шовіністами. У вересні 1939 року обиралась депутатом Народних Зборів Західної України. В 1941 — 43 рр. була директором с/г школи в с. Денисові.  Померла 2 березня 1977 року.   Про цю жінку ходили легенди і за її життя, і після нього. Вона залишила по собі цікаву літературну спадщину і світлу пам’ять серед галичан. А надто серед жителів села Денисова на Козівщині, де Іванна Блажкевич жила, творила, займалася громадською діяльністю. Творча діяльність та громадська робота Іванни Блажкевич отримали глибоку підтримку Ольги Кобилянської, Уляни Кравченко, Тимофія Бордуляка, з якими письменниця була в дружніх стосунках. Вона є автором популярних статей з питань літератури, етнографії, педагогіки.

  У Денисові створено музей-садибу Іванни Блажкевич. Восени 1988 року в Денисові споруджено їй пам'ятник роботи скульптора Івана Мулярчука. У 1993 році встановлено літературну премію імені Іванни Блажкевич, яка кожного року видається українським літераторам у її рідному селі на день народження письменниці. 

Відеопрезентація "Іванна Блажкевич : дорога віри і правди"