23 травня - День Героїв України

  День Героїв – це день пам’яті усіх українців, що присвятили своє життя нашій з вами свободі, тих, хто боровся і захищав 

Україну.   У суворі роки німецької окупації, у час протибільшовицької збройної боротьби, українці на чолі з 

ОУН вшановували пам’ять Героїв. У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив відзначити 23 травня як День Героїв.

  Свято Героїв покликане відродити в українців героїчний дух поколінь, які дали нашій історії яскраві приклади героїзму лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН, Героїв Небесної Сотні, Героїв АТО.

    День Героїв – це нагода висловити свою щиру вдячність та пошану тим, хто без вагань поклав своє щире синівське серце до ніг Матері-України, чий героїчний чин став прикладом для майбутніх поколінь.

  Історико-віртуальний екскурс

"Славні сини України: памятаємо, шануємо, вклоняємось"

 "Василю Стефанику - 150"

      У 2021 році виповнюється 150 років з того часу як у покутському селі Русів з’явився на світ видатний новеліст Василь Стефаник, який поєднав у собі кров волелюбних запорізьких козаків та лагідність і бурхливість покутської вдачі.

        Народився 14 травня 1871 року в селі Русові Снятинського району на Івано-Франківщині у заможній селянській родині. Після закінчення школи навчався в Коломийській гімназії разом з Лесем Мартовичем та Іваном Семанюком (Марком Черемшиною). Брав участь в організації вшанування пам'яті Шевченка, входив до таємного гуртка гімназистів. Згадував в автобіографії своє навчання у першому класі польської гімназії в Коломиї: "Ми, селянські хлопці, зайняли послідню лаву". За діяльність у таємному гуртку гімназистів був виключений з Коломийської гімназії. Закінчував гімназію в Дрогобичі, де познайомився з Іваном Франком. 1892 року закінчив Дрогобицьку гімназію і вступив на медичний факультет Краківського університету. Саме в цей період захопився літературою. З 1897 року його новели з'являються друком. 

      Він не любив порожніх слів, порожніх сюжетів і порожніх людей. Його лаконічна проза – наче запечена кров. Кожне Стефаникове слово вагоме, живе, сповнене буття, великого болю і великої ніжности. Слово «біль» дуже часто трапляється і в його творах, і в його листах. Все життя – не надто довге – 65 років – боліло його серце і за народ, і за рідний край. Його новели належить до вершин красного письменства і найкращих зразків європейського експресіонізму. Вони перекладені 20 мовами світу. Він вважав писання «самогубною справою, як сільська робота або любов»: «Люди під гнітом своєї роботи скалічіють, а ще – кожна дрібниця, яку я пишу – граничить із божевіллям. Я нічого в світі не боюся, як самого себе». А ще казав, що «Немає більшої драми в житті, якщо нікого не любити. Тоді ти мертвий».

    Твори Василя Стефаника — шедеври світової новелістики.    Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. Стефаникові шедеври стали яскравим свідченням засвоєння нашим письменством найновіших досягнень європейських літератур. За спостереженням І. Франка, нове покоління, яке з гідністю представляв В. Стефаник, намагалося "модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу". Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали "в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою", висвітлювали їхнє оточення.

Бібліомандрівка : "Життя сплітає у вінець, в незнаній черзі-віру і зневіру" 

   "Великдень : будуймо храм душі своєї…"

 

    Великдень – найбільше християнське свято.  Великодній день — святий день. У цей день воскрес Син Божий — Ісус Христос, власним життям заплативши за гріхи роду людського.  Світле Воскресіння прийнято наповнювати добрими справами, збагачуватися духовно, допомагати ближньому, дарувати надію і підтримувати віру в серцях на щасливе і радісне майбутнє. Тож бібліотека №3 для дорослих запрошує вас долучитися та відчути дивовижну духовну поезію нашого краянина, знаного далеко за межами Тернопілля - поета Олега Германа.

    

 

     

     Олег Герман народився 21 березня 1948 р. у с. Чернихів Зборівського району на Тернопіллі. Письменник, композитор, науковець, громадський діяч.

  Закінчив Кобзарівську середню школу (1966), конструкторський факультет Національного університету "Львівська політехніка" (1972), факультет художнього конструювання Інституту прикладного мистецтва у Львові (1973).

    В поезії та у житті заслуженого діяча мистецтв України Олега Германа багато роздумів про Бога, про Його місце в нашому житті. Поема «Він», а там такі глибини думки й слова: «Він — той, що з нами, над нами і в нас. Він допомагає нам вистояти. Його не треба шукати. Треба тільки відкрити серце — і Він прийде, як ця музика, як цей світ, як кожен із нас»; «Він був Поет, бо все життя страждав за Слово». А це про нас — невдячних, немудрих, сліпих: «Не каються, за образами ховають стерті срібняки… Якби месія нині тут з’явився — то його б… убили (пророкам жити краще в сні)»; «Ламаючи сумління рами, сліпці ведуть оглухлий люд туди, де крам наповнив храми»; «…Дивне сьогодення наше: не розрізниш добра від зла, святе — в болоті, гниль на тронах, оман довкола без числа, і торг в посадах та законах… Предивний час».   

    Болісні та все ж зі стриманим оптимізмом думки про Україну: «Це моє небо і земля, і сади, і могили. Рай, який треба берегти, плекати, цінувати, повнитися ним, вирощувати, викохувати, мандрувати ним, тішитися цвіту, шанувати кожне дерево і любити тих людей, які його посадили. Україна подарована Богом, тому вона вічна і буде жити у віках, поки в неї є українські сини, українські діти…».

«На дорозі страждань Ти, Господи, зустрів Свою Матір і знайшов у Неї співчуття та розуміння. Твоя Мати, співчуваючи з Тобою, глибоко страждала.

Не одна матір, як і Ти, Маріє, плаче над своїм сином, покликаним на війну, пораненим або й мертвим. Не одне материнське серце переповнене жахливим болем. Мабуть, як ніколи раніше, ми відчуваємо біль Твого непорочного материнського серця.       

   

На цій Хресній Дорозі Ти прямуєш разом з нами, Ти простягаєш Свої святі руки, щоб витерти сльозу з поморщеного материнського обличчя, Ти дивишся у втомлені очі солдата, Ти молишся разом із тими, хто на колінах і у сльозах випрошує в Господа миру для України.    Маріє, нам так потрібна Твоя - тобто неймовірна Божа любов і милість. Ми просимо в Нього, щоб могутньою силою і благодаттю Святого Духа Ти простягнула Свій - Небесний святий Омофор над нашим багатостраждальним народом.»

 День заснування міста - 15 квітня

   

 Перша згадка про Тернопіль датована 1540 р., як про місцевість Тернопілля. Існує декілька версій щодо походження назви міста. Одні дослідники пов’язують її з терновим полем, — інші з словом «ополе» — об’єднання кількох родів, треті — з прізвищем «Тарнавський».

     Найбільш імовірна версія, що назва "Тернопіль" пішла від прізвища його першого власника - магната Яна Тарновського, уродженця польського міста Тарнова. Ось так і виник логічний ланцюжок: Тарнов - Тарновський - Тарнопіль. Саме так (Тарнопіль) до 9 серпня 1944 року і називалося наше місто, а потім, посилаючись на легенду про "тернове поле" (в Радянському Союзі не може бути польського міста!), перейменували в Тернопіль. Але з найбільш ранньої із документальних згадок (1550 рік) назва відома у формі Tarnopole, тому можливе походження від терен і поле, тобто значення – “степ, який заріс терном” – саме у такій місцевості в 1540 році закладена фортеця, біля якої виросло наше місто. 

   Кожне місто, як і людина має свою історію. Тернопіль пройшов шлях від давнини до сучасності. Місто слави і краси! Наш Тернопіль - це люди, які своєю працею творили його. Багато цікавого про місто можна знайти у бібліотеці, в книгах.

 Пропонуємо Вам краєзнавчий мікс "Мій Тернопіль" : фотовернісаж "Тернопіль : давній і вічно юний", відеофільм "Повернення: отець Антоній Райхенберг".

Історію Тернополя творять його мешканці.

      Серед них необхідно згадати ченця, католика, о. Антонія Райхенберга.  Отцем убогих, опікуном сиріт та святим називали отця-єзуїта Антонія Райхенберга тернополяни на межі ХІХ-ХХ століть. Саме завдяки йому у місті створили декілька будинків для вбогих. “Опікунові убогих — Антонію Райхенбергові Т. І. - вдячні тернополяни” — такий напис латинню викарбували на надмогильному пам’ятнику отця Антонія на Микулинецькому цвинтарі. А й справді, тернополянам є за що подякувати монахові.  Він віддав громаді 29 років праці, хоча й не був уродженцем нашого міста. Антоній Райхенберг народився у Горлицях на Лемківщині 7 червня 1825 р. Його предки — вихідці з Німеччини. У 1855 р. він пішов навчатися у Мюнхенську академію, де пробув до 1862 р. Ще у Мюнхені він відзначився талантом художника, дружив із відомим польським художником Яном Матейкою.  Після висвячення на священика, недовгої роботи в інших місцях та вступу у Товариство Ісуса у 1871 р. отець у 1875 р. приїхав у Тернопіль. Усе — для бідних. У нашому місті отець Райхенберг працював як професор рисунків у єзуїтському конвікті протягом 1875-87 рр. Також у 1884-85 рр. був префектом студентської лікарні, а в 1886 р. навчав німецької мови. Не полишав чернець і малювання — створював ікони. Та основним його заняттям була турбота про простих людей.  Щоденно отець Антоній збирав серед тернополян пожертви для немічних та бідних, які ховалися від холоду у підвалах і часто не мали навіть одягу — тільки лахміття. Не бракувало роботи для духівника і в тюрмі.  Одного разу отець Антоній сповідав в’язнів аж чотири дні. Натхнення до роботи він черпав із молитви та літургій. Наприклад, щодня о сьомій вечора чернець приходив молитися до фігури святої Теклі, у місце, де тепер стоїть пам’ятник Стецькові. 23 січня 1903 р. опікун бідноти помер. На похоронах 27 січня зібралися тисячі тернополян. Прийшли і греко-, і римо-католики, у жалобі були й тернопільські юдеї. Гроші для встановлення надмогильного пам’ятника збирали усією громадою. Причому зібрали стільки, що більша частина коштів залишилася і її вирішили спрямувати на зведення ще одного будинку для вбогих. А люди, які молилися за посередництвом отця Антонія, свідчили про численні дива.  Кожен день отця Антонія у Тернополі був справжнім подвигом, в кожному убогому він вбачав страждаючого Господа нашого Ісуса Христа і всіма силами старався допомогти Йому. За любов до ближнього Господь Бог ще за життя нагородив його багатьма видимими Божими благодатями та знаками. 

                 Мовний телеграф до Міжнародного Дня рідної мови

           Скільки відшуміло віків, а питання збереження національного скарбу - української мови, і надалі залишається живим і болючим. Скільки у світі існує мертвих мов, які забуті або понівечені мовою загарбника, а ми нація, яка через віки зберегла і примножила мову українську, тож будемо боронити рідну землю, рідну мову. Буде так!!! Це основний лейтмотив нашого заходу, молоде покоління української держави не дозволить знищити свою материнську мову, бо без неї ми- не народ, а етнос. Живи, рідна мова!!!

        20 лютого в Україні щорічно відзначають День Героїв Небесної Сотні

 

 згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні”. Цього дня вшановуємо пам’ять про тих громадян, завдяки яким змінено перебіг історії нашої держави. Більшість із них віддали своє життя під час подій Революції Гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інші загинули пізніше – у березні та квітні 2014 року, захищаючи ідеали демократії, обстоюючи права та свободи людини, європейське майбутнє України.

    “Небесною Сотнею” називають загиблих учасників Революції Гідності. Дехто з них загинув навесні 2014 року.

Герої Небесної Сотні – уособлення людської, громадянської та національної відваги й самовідданості.

Героями Небесної Сотні стали 107 загиблих. Вони різні за віком, статтю, освітою, з різних куточків України та з-за кордону. Серед них були успішні підприємці й пенсіонери. Найстаршому – Іванові Наконечному – виповнилося 82 роки, а наймолодшому – Назарієві Войтовичу – лише 17.

Євромайдан увійшов в історію України як символ і взірець жертовності, патріотизму та героїзму. Він укотре підтвердив те, що у найкритичніші та найважливіші періоди нашої історії знайдуться герої, ладні пожертвувати власним життям заради майбутнього України як незалежної демократичної держави. Саме на 20 лютого припадає пік розстрілів Героїв Небесної Сотні у центрі Києва. Цього дня у середмісті столиці загинуло та отримало смертельні поранення 48 осіб.

Революція Гідності засвідчила: українці не просто обрали шлях до Європи, а й готові за нього боротися, відстоюючи власні права та свободи. У світі Україну почали сприймати як державу з власною самобутністю, історією та гідністю, здатну захистити суверенітет.

20 лютого - 116 -річчя від д.н. Уласа Самчука 

       Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 року в селі Дермань (теперішня Рівненська область) на Волині. Сім’я батьків була багатодітною. Від першої дружини в Олексія Самчука народилося двоє дітей, від другої п’ятеро, і уже немолодого селянина тривожило, що землі мало, розхапають діти по куснику і самі будуть весь вік бідувати. А тому тяжко працював, економив, їздив у світи в пошуках хорошої землі і намагався прикупити ґрунту. Уже в 1907 році колишній бідняк володів п’ятьма десятинами, а в 1913 році, переїхавши з сім’єю в Тилявку, господарював на чотирнадцяти десятинах.                  

         Про батька Уласа Самчука згадає так: «Ціле його життя було виповнене працею на землі, громадськими справами і турботами «вивести в люди» своїх дітей. Моє письменництво було для нього не дуже потішним явищем, він знав, що «не дасть йому хліба», але за своєю звичкою він мені в цьому не перечив. Мої батьки хотіли б бачити мене якимось доктором чи інженером».

   «Моя мати – мрійниця, зізнався Улас Самчук, - неграмотний філософ серця. Безпосередній шматок чистої природи в дусі й в тілі. Не дивлячись на те, що мій батько мав лише «три групи» народної школи, а мати знала лише три літери –А-як корівка, Ж-як жук і О-як калачик, вони намагалися дати дітям кращу освіту».

  Восени 1913 року Улас пішов до першого класу місцевої церковно-приходської школи.

   У 1917 році закінчив народну школу в Тилявці і перейшов до двокласної «вищої» школи при семінарії в Дермані. Хлопчина мріяв про педагогічну освіту, але в 1920 році поляки, в чиїх руках була тоді Волинь, закрили всі вищі початкові школи. Не втрачаючи надії, юнак витримав іспит до 5 класу гімназії в Крем’янці, яку йому теж не зазнає поневірянь. Про це все згодом він напише в мемуарах «П’ять по дванадцятій».

   У 1943 році Улас Самчук закінчив роман «Юність Василя Шермети», який на львівському конкурсі в 1944 році отримав нагороду.

    1945 року став ініціатором створення літературної спілки письменників української діаспори. Колеги обрали його першим головою МУРу (Мистьцько українського руху). Після війни Самчук відійшов від політики остаточно і реалізував себе в літературі. Митець узявся до великого епічного полотна –роману-трилогії «Ост», який писав і видавав частинами.

      У 1959 році Улас Самчук створив роман про УПА та її діяльність в роки Другої світової війни «Чого не гоїть вогонь».

      Останнім з опублікованих за життя автора став роман «На твердій землі» (1967). Митець зумів правдиво і переконливо показати долю українських емігрантів, які після війни виїхали до Канади.

      Улас Самчук – автор багатьох публіцистичних творів, нарисів які вийшли окремими книгами: «Планета ДіПі», «Слідами піонерів», «Живі струни, «Сонце з заходу», «Вкраїні занепаду й руїни». Останні роки письменник прожив у будинку для престарілих. За кордоном це не вважається трагедією, та й умови проживання літніх людей у таких закладах досить хороші.

     Помер Улас Олексійович Самчук 9 липня 1987 року. Похований у Торонто. Але слова Григорія Костюка підтверджують, що тлінне –тіло, а написане талановито –вічне: «Він жив і живе у вирішальну добу нового виходу на кін історії нашої нації й нашої державності. Він був і є не тільки свідком, але й активним співучасником цього великого й болючого українського національно-визвольного процесу».(https://osvita.ua/school/lessons_summary/literature/12284/)