20 лютого - 116 -річчя від д.н. Уласа Самчука 

       Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 року в селі Дермань (теперішня Рівненська область) на Волині. Сім’я батьків була багатодітною. Від першої дружини в Олексія Самчука народилося двоє дітей, від другої п’ятеро, і уже немолодого селянина тривожило, що землі мало, розхапають діти по куснику і самі будуть весь вік бідувати. А тому тяжко працював, економив, їздив у світи в пошуках хорошої землі і намагався прикупити ґрунту. Уже в 1907 році колишній бідняк володів п’ятьма десятинами, а в 1913 році, переїхавши з сім’єю в Тилявку, господарював на чотирнадцяти десятинах.                  

         Про батька Уласа Самчука згадає так: «Ціле його життя було виповнене працею на землі, громадськими справами і турботами «вивести в люди» своїх дітей. Моє письменництво було для нього не дуже потішним явищем, він знав, що «не дасть йому хліба», але за своєю звичкою він мені в цьому не перечив. Мої батьки хотіли б бачити мене якимось доктором чи інженером».

   «Моя мати – мрійниця, зізнався Улас Самчук, - неграмотний філософ серця. Безпосередній шматок чистої природи в дусі й в тілі. Не дивлячись на те, що мій батько мав лише «три групи» народної школи, а мати знала лише три літери –А-як корівка, Ж-як жук і О-як калачик, вони намагалися дати дітям кращу освіту».

  Восени 1913 року Улас пішов до першого класу місцевої церковно-приходської школи.

   У 1917 році закінчив народну школу в Тилявці і перейшов до двокласної «вищої» школи при семінарії в Дермані. Хлопчина мріяв про педагогічну освіту, але в 1920 році поляки, в чиїх руках була тоді Волинь, закрили всі вищі початкові школи. Не втрачаючи надії, юнак витримав іспит до 5 класу гімназії в Крем’янці, яку йому теж не зазнає поневірянь. Про це все згодом він напише в мемуарах «П’ять по дванадцятій».

   У 1943 році Улас Самчук закінчив роман «Юність Василя Шермети», який на львівському конкурсі в 1944 році отримав нагороду.

    1945 року став ініціатором створення літературної спілки письменників української діаспори. Колеги обрали його першим головою МУРу (Мистьцько українського руху). Після війни Самчук відійшов від політики остаточно і реалізував себе в літературі. Митець узявся до великого епічного полотна –роману-трилогії «Ост», який писав і видавав частинами.

      У 1959 році Улас Самчук створив роман про УПА та її діяльність в роки Другої світової війни «Чого не гоїть вогонь».

      Останнім з опублікованих за життя автора став роман «На твердій землі» (1967). Митець зумів правдиво і переконливо показати долю українських емігрантів, які після війни виїхали до Канади.

      Улас Самчук – автор багатьох публіцистичних творів, нарисів які вийшли окремими книгами: «Планета ДіПі», «Слідами піонерів», «Живі струни, «Сонце з заходу», «Вкраїні занепаду й руїни». Останні роки письменник прожив у будинку для престарілих. За кордоном це не вважається трагедією, та й умови проживання літніх людей у таких закладах досить хороші.

     Помер Улас Олексійович Самчук 9 липня 1987 року. Похований у Торонто. Але слова Григорія Костюка підтверджують, що тлінне –тіло, а написане талановито –вічне: «Він жив і живе у вирішальну добу нового виходу на кін історії нашої нації й нашої державності. Він був і є не тільки свідком, але й активним співучасником цього великого й болючого українського національно-визвольного процесу».(https://osvita.ua/school/lessons_summary/literature/12284/)

            

 29 січня - День пам'яті героїв Крут 

            

Вони загинули ще молоді,

 Бо захищали Вітчизну,

І полягли у жорстокій борні,

Віддавши життя за Вкраїну.

За рідну Вкраїну квітучу й чарівну,

За рідних своїх українців,

Вони свою землю і мову свою, не дали жорстоким чужинцям.

                        Самі ще студенти, а йшли вже на бій,

                        Невже вони справді загинуть ?

                        О ні ! Адже пісня про них

                        Живе серед нас і донині.     

       29 січня – День пам’яті героїв Крут – саме там, у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність.

    29 січня 1918 року назва невеликої станції Крути, що розташована на Чернігівщині уздовж лінії Бахмач-Київ, ознаменувала відлік нового духовного злету нації, який уже протягом майже століття є національним символом для десятків поколінь борців за свободу та незалежність. Йшов 1918 рік. Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку самостійною, ні від кого незалежною, суверенною державою. Проте більшовицька влада не хотіла так просто віддавати свого «молодшого брата». Після захоплення Харкова та Полтави більшовики спрямували своє шеститисячне військо на Київ під проводом М.Муравйова. На той час в Центральній Раді не було армії. Основна її частина була розбита більшовиками, а інша перейшла на бік червоних, спокусившись фальшивими обіцянками. У той важкий і грізний час на оборону рідного краю стали лише невеликі частини ідейних борців. У Києві сформувався курінь із студентів та учнів гімназії. Їх було 300.

  Бій був запеклий і тривав з раннього  ранку і до пізнього  вечора. Для  багатьох  юнаків це була  перша  в їхньому  житті  ніч, проведена  поза батьківським  домом, і це була  для  них  остання  вже  ніч. Молоді  воїни билися  відчайдушно,  виявляли  зразки  хоробрості  та сили  були  надто нерівні.  Студенти  пішли  на смерть, адже  набоїв  у них уже не було, бо їм було видано їх лише по три на особу. Вони  йшли  на  ворога  з  багнетами. І падали , падали  в  нерівному  бою.

      1 березня 1918 року , після звільнення  Києва, організаційний  комітет, який очолював  студент  С. Король, розшукав  місце  загибелі  своїх  товаришів. Було закуплено 200 домовин  для  перевезення  тіл  загиблих. Після  тривалих розшуків  були  знайдені  ями,  в яких  лежали  тіла  героїв. Однак , усіх загиблих  знайти  не вдалося.

                                                                     

   19 березня до Києва  приїхав  сумний  поїзд. Родичі, друзі , прийшли розпізнати  тіла. Та пізнати  було важко. Усі тіла були  по-звірячому  понівечені. 10 тіл так і не розпізнали. Вбитих  синів  батьки  поховали  у родинних  гробівцях. Більшість  убитих  було  поховано у  спільній  могилі  на  Аскольдовій  горі.

   На  похоронній  церемонії  виступив  з промовою  Михайло Сергійович Грушевський. Він, зокрема,  сказав: « Стримайте ж Ваші сльози, які  котяться! Ці  юнаки  поклали  свої  голови  за  визволення  Вітчизни, і Вітчизна  збереже про  них  вдячну  пам'ять  на  віки  вічні!».

   Похорон  відбувся  з військовими  почестями  за  державний  кошт. Домовини з тілами  були  вкриті  малиновими  китайками  і  поставлені  на селянські  вози. Похоронна  процесія  пройшла  через  місто. 

      Крути – велика трагедія нашого народу і його велика перемога. Хтозна, чи була б незалежною держава без подвигу тридцяти юних героїв, які склали свої голови на вівтар волі.

                           На Аскольдовій могилі поховали їх –

                           Тридцять учнів-українців

                           Славних, молодих…

   Так написав Павло Тичина у вірші «Пам’яті тридцяти». А ми повинні шанувати пам'ять про них, вчитися вірності, героїзму, справедливості саме у них – героїв Крут.  Минуть роки, століття. Пам’ять про юнаків, які загинули під Крутами, не зникне вовік. Не має права зникнути. Адже без неї немає історії, немає народу, немає країни. Вона світитиме не тільки українцям, але й усім тим, хто готовий покласти своє життя заради ідеї.

                            Відеопогляд "Крути: і сум, і біль, і вічна слава!"

"Соборність рідної землі-основа нації й держави"

Онлайн-екскурс

Живи, Україно, живи для краси, 

 Для сили, для правди, для волі!.. 

 Шуми, Україно, як рідні ліси, 

 Як вітер в широкому полі.

Нехай ніхто не половинить,

Твоїх земель не розтина,

Бо ти єдина, Україно,

Бо ти на всіх у нас одна.

Одна від Заходу й до Сходу

             Володарка земель і вод –

           Ніхто не ділить хай народу,

                                                                               Бо не поділиться народ.

        22 січня - День Соборності України, свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту возз'єднання УHP та ЗУНР, яке відбулося 1919 року на Софійській площі в Києві.

    22 січня 1919 року, на історичному майдані української столиці біля пам'ятника Б. Хмельницького відродилося Народне Віче. До всіх куточків української землі полинуло: «Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Від нині народ український . визволений могутнім поривом власних сил, мaє змогу об’єднати дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу...».

Ця подія - перший крок, перша спроба об’єднати український народ в єдину державу. Сьогодні в нашій державі, згідно з Указом Президента, виданим у 1999 році, 22 січня проголошено Днем Соборності.

   

Васюта, І. К. Політична історія Західної України (1918-1939) / І. К. Васюта. - Львів : Каменяр, 2006. - 335 с.

У книзі висвітлюється політична історія Західної України міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.). На широкому тлі динамічно змінюваної внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації розкривається весь спектр складного й неоднозначного українського суспільно-політичного руху в Західній Україні (Східній Галичині та Західній Волині), починаючи з національно-визвольної революції, в ході якої утворилася Західно-Українська Народна Республіка, і закінчуючи приєднанням краю до складу радянської України у передні 1939.

У І розділі висвітлюється історія відродження західноукраїнської державності 1918-1920 рр.. а саме: історичні витоки і шляхи реалізації державницької ідеї у західно-українському визвольному русі в роки Першої світової війни. Проголошення Західно-Української Народної Республіки і будівництво державного апарату демократичної влади у центрі й на місцях. Акт злуки ЗУНР і УНР (С. 36-38). Національна політика уряду. Ризький мир і доля західноукраїнських земель. Причини і уроки падіння західноукраїнської державності.               

         Гунчак, Т. Україна: перша половина XX століття : нариси політичної історії/Т.Гунчак.-К.: Либідь, 1993.-288 с.; іл.

   Книжка знаного в Україні американського історика Тараса Гунчака є своєрідною спробою висвітлити основні віхи державотворчих змагань українців протягом першої половини XX століття. - мабуть найдраматичнішого періоду політичної боротьби.

У передмові Тарас Гунчак пише: «Ця книжка є розширеним варіантом курсу лекцій, то я їх читав восени 1991 року в декількох навчальних закладів Києва. Головна мета як лекцій, так і нарисів. - наочно показати зрушення в українському суспільному житті, які віддзеркалювали динаміку передусім політичного розвитку української спільноти».

Видання доповнюють оригінальні тексти політичних документів, архівні фотоілюстрації.

  

    Реєнт, О. II. Україна між світовими війнами (1914-1939). Події. Люди. Документ ; нариси історії: навч. носіб. / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. К.: Школа. 2004. 544 с.

       Цей навчальний посібник присвячений одному з найдраматичніших періодів в історії України, в її боротьбі за державність і незалежність. Автори не тільки висвітлюють основний перебіг подій, а й подають їх оцінку сучасниками, істориками річних шкіл та напрямів.

Нарис третій розповідає про Україну в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1921 рр.), зокрема, про злуку УНР та ЗУНР (С.214-219).

     У глибину століть сягає історія нашого народу. Україна має багате й славне минуле. Вона виплекала Запорозьку Січ, славетну Києво-Могилянську академію. Україна виколисала велетнів сили і духу — таких, як Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Григорій Сковорода, Устим Кармелюк, Юрій Дрогобич, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський... Цей перелік можна продовжити й іменами наших сучасників,героїв АТО, які примножують славу нашої Батьківщини. І сьогодні ми святкуємо річницю проголошення Соборності нашої держави.

...Народилась Україна Нова,

Небувала, чиста, як дитя,

Україна Зоряної Мови,

Україна Божого Буття!

Святковий інформ-сеанс «Новий рік мандрує світом» 

  Новий Рік є одним з найулюбленіших свят в різних куточках світу. При цьому дорослі чекають цього свята не менше, ніж діти. Часто саме від дорослих залежить те, як проведуть новорічні свята маленькі члени суспільства.

   Ні для кого не секрет, що в кожній країні є свої особливі традиції святкування самого масштабного щорічного свята. І що є добре і звично для жителів однієї країни, може бути дивним і неприйнятним для іншої. У багатьох європейських країнах прийнято прикрашати штучну ялинку і ховати під нею подарунки рідним і близьким, робити один одному сюрпризи і переодягатися в різних казкових персонажів. До таких традицій звикли і жителі нашої країни. А які незвичайні новорічні традиції є в інших країнах нашої планети?

 
Леся Коковська-Романчук 

"Благословен, хто йде"

             

   Є книги, які існують поза простором і часом. Вони залишають слід у душі і до них варто повертатися незалежно від того, коли вони написані. Однією з таких книг є роман-притча відомої тернопільської письменниці, барда «Благословен, хто йде». Це книга, що «підживлює» у серці незгасний вогник віри, надії, любові… любові до Господа, любові до ближнього. Роман є своєрідною енциклопедією із життя древнього Риму, тому що в тексті до найдрібніших деталей описано побут, звички, звичаї, традиції різних верств населення Римської імперії у час правління імператора Клавдія. Наприклад, в тексті детально описано обов’язки кожного із численних рабів у домоволодінні заможного Ксанфа Альбіна – воїна, батька головної героїні роману.

  За жанром  це - роман – притча, однак манера його написання не є повчальною, а радше «лагідною» довірливою оповіддю про Світло Віри у 

Слово Всевишнього…

      Пані Леся із притаманною для всіх її творів щирістю та достовірністю історичних фактів, які є вишуканим тлом для оповіді книги, розповідає про  непросту долю і міцність віри  св. Теклі, що стала ученицею святого Павла і обрала шлях Служіння Господу.  

http://lesiaromanchuk.com/

 "Казка мойого життя": Богдан Лепкий

Богдан Теодор Нестор Лепкий народився 9 листопада 1872 року на хуторі Кривенькім, на Тернопільщині, в сім’ї священика. З шести років жив у Бережанах, у діда священика. Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. навчався (відразу з другого класу) в «нормальній школі» з польською мовою навчання у Бережанах. Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання. Після закінчення гімназії у 1891 вступив до Віденської Академії мистецтв, щоб здобути малярську освіту, але згодом, через три місяці переводиться на філософський факультет. Туга за Батьківщиною спонукала Лепкого перейти до Львівського університету, де він поринув в українську культурну стихію. 1892 — 1895 навчався у Львівському університеті, по закінченні якого працює вчителем-суплентом в Бережанській гімназії (1895 — 1899). Займається творчою діяльністю. З’являються перші оповідання: “Дідусь”, “Нездала п’ятка”, “Над ставом”, “Гусій” та ін. 1897 р. з дозволу Папи Римського одружився з донькою свого дядька по батькові — Олександрою, яку здавна кохав. 1899 р. — їде до Кракова, де розпочинає свою викладацьку (педагогічну) діяльність в гімназіях ім. Яна Собєского, св. Яцка та св. Анни, читав лекції з української мови та літератури. Згодом отримав посаду лектора в Ягелонському університеті. У Кракові Б. Лепкий створив своєрідний український центр у польському літературному середовищі. 1912 р. Б. Лепкий вступив до партії «Християнсько-Суспільний Союз» у Львові. Перша світова війна застала сім’ю Лепких у Кракові. Восени 1915 р. Б. Лепкий був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у діючу армію, а виїхав у Німеччину для освітньо-культурної роботи. Тут з листопада 1915 р. мешкав у м. Раштат біля Бадена, працював на просвітницькій роботі в таборах для військовополонених солдатів царської армії, спочатку в Фрайштаті, а потім у Раштаті біля Бадена (викладав історію літератури). З 1916 — просвітницька праця у таборі Вецляру, де Лепкий провадив малярську школу. Влітку 1917р. відвідав Львів, Бережани, могилу батька Лепкого в селі Жуків, побачився з рідним братом, січовим стрільцем Левом Лепким. Наприкінці 1925 р. Лепкий повернувся до Кракова і знову працює в університеті, де його іменовано доцентом, керівником кафедри української літератури, пізніше — професором Ягелонського університету (1932). Друга світова війна розпочалася, коли Б. Лепкий зі своєю сім’єю перебував на відпочинку у Черче. 23 вересня 1939 року вони повертаються до Кракова (Польща). У роки Другої світової війни старий, хворий письменник не тільки втратив роботу в університеті, а й зазнав переслідувань. Помер Б. Лепкий 21 липня 1941 року в Кракові. Похований на Раковицькому цвинтарі у Кракові (Польща).

Творча спадщина становить понад 80 власних книг.

Б. Лепкий товаришував з письменниками В. Стефаником, В. Орканом, С. Яричевським, М. Яцківим, О. Луцьким, М. Вороним, художниками М. Бойчуком, І. Трушем, О. Новаківським та іншими. Листувався з І. Франком, М. Коцюбинським, О. Барвінським, В. Гнатюком, В. Щуратом, З. Кузелею, М. Кічурою, О. Кобилянською, О. Кисілевською та іншими.

         День української писемності та мови – традиційне свято, що відзначається 9 листопада ще з 1997 року.  

     Українська мова – державна мова України. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу. 

    

Насамперед це свято вшанування пам’яті визначного діяча Нестора Літописця. З приходом писемної культури саме він відчув необхідність упорядкувати усні знання і перенести їх на папір, аби зберегти історичні факти для прийдешніх поколінь.

       Плекати українське слово та пам’ятати пращурів – ось найдієвіший інструмент у боротьбі з посяганнями не тільки на мову, а й на нашу державність! 

 

Бібліотека №3 для дорослих запрошує всіх своїх друзів на свято рідної мови.